Про Дашу, що скаче

«Ми президентки цього дитячого майданчика й все, що ми говоримо страшенно мудре й важливе», – наказували Соня та Броня на дитячому майданчику Душці та Лушці. 

«Президенти майже як королі та королеви, тільки сучасніші, і їх можна облизувати на поштових марках», – додали вони.

Лушка засміялася: «Хоча б в носі не длубайся, коли це говориш!»

Соня зашарілася: «Це не длубання в носі, це спецоперація і ти не можеш говорити все, що заманеться, тут буде мир!» Близнята намагалися пояснити, що мир не означає, що хтось говорить тільки те, чого хоче ще хтось. Мир означає, що люди не воюють, що люди гарно ставляться одне до одного й чудово почуваються. Якось все це ті Соні-Броні переплутали! 

«Нам треба бігти, за хвилину вони прийдуть!» – зіскочила Лушка з перекладини. 

«Хто прийде?» – допитувалися сусідки. 

«Українці. Ми піклуємось про них, щоби вони почувалися в безпеці», – сказала Душка і зіскочила слідом за сестрою. Соня і Броня допитувалися, як їх звати, як довго вони будуть у Душковців-Лушковців і чого, власне, приїдуть. Утім, навіть близнята не знали відповіді.

Дівчата бігали квартирою з ганчірками та пилососом. 

«Ми гарувальниці! Ми рятувальна команда!» – випростала свою руку, щоби «дати п’ять», спітніла Мінка, що саме мила туалет.

«Мінко мене не цікавить обпісяне «п’ять», вибач», – відхилилася Лушка. Душка одягла на себе підковдру, тому мала вигляд страховиська. 

«Я можу це одягти на себе, але не на ковдру. Коли вони мають приїхати?»

«За десять хвилин!» – сказала Мінка. 

«Їм тут сподобається? Вони будуть сумні? Та дівчинка буде плакати?» – допитувалися вони Мінки. 

«Агов! Вони вже приїхали!» – кликала сусідка Соня з будинку навпроти до сестри Броні. Обидві вистромили носики у вікно й дивилися, як Мінка біжить до людей, яких раніше ніколи не бачила. Це були дві дорослі пані, кожна з однією валізою, та маленька дівчинка з двома кісками, яка тримала паперову торбинку з картоплею-фрі з тієї ресторації, де готують некорисні страви. Мінка сильно обіймала тих чужих пані, потім вони витирали сльози, потім знову обіймалися, і це було так дивно. Душка і Лушка теж прибігли й вручили дівчинці дві шоколадки з обгорткою єдинорога.

Дівчатко весело підплигнуло до близнят: «Як вас звати?»

Душка й Лушка здивовано перезирнулися: «Що?»

«Як вас звати? Я Даша», – повторила дівчинка й побігла до воріт Лушковців-Душковців.

Вона стрибала то праворуч, то ліворуч, а потім зникла у вході.

«Чому в неї є картопля-фрі, а у нас ні?» — прошепотіла Соня, примруживши очі з-за вікна.

Наступного дня до близнят прийшли Соня та Броня, аби вивідати: «А що ви з ними робили потім?»

Душка й Лушка захоплено розповідали про те, як дорослі сиділи в сумній тиші й були дуже бліді й втомлені. Також про те, що вони виїжджали з України шість днів і переважно пішки. Потім Даша почала стрибати на ліжку, їсти картоплю-фрі на дивані та накришила. Потім з тією картоплею-фрі в руці вона заснула. 

«Ми не розуміємо. Мінці це зовсім не дошкуляло! Вона весь час усміхалася і говорила, як добре, що вони приїхали. А потім ми подарували Даші свій одяг, який був на нас маленький, а також наші сукні принцеси, а вона побігла їх одягати і сміялася від радості, і стрибала, і знову стрибала...»

Дашина мама сказала: «Вона щаслива! Дякуємо вам!» (Що означає: Вона щаслива, дякуємо вам).

«Наша Мінка переклала це через перекладацький мобільний застосунок, інакше ми мало що розуміємо». 

«І така брудна з дороги вона спала з тією картоплею-фрі? Якщо її мама сказала, що вона щаслива, напевно, в Україні не так погано, як пишуть у новинах!» — похитала головою Броня.

Соня додала: «Прикольно, коли хтось просто так прийде і отримає шоколад і сукню принцеси!» 

У Лушки мало очі не полізли на лоба: «Даша була щаслива, бо вона нарешті наїлася і відчула щось прекрасне і що їй нема чого боятися!»

Соня продовжила: «Гей, а стрибати на ліжку? Тсс! Нам заздрісно!» 

Душка і Лушка похитали головами і спробували пояснити Соні та Броні, що Даша, її мама та їхня подруга пішли з дому. Що там уже не вийде, загорнувшись у ковдру, знати, що ти в безпеці й тепле відчуття щастя наповнить твоє тіло. Вони мусили піти, щоб з ними, не дай Боже, нічого не трапилось.

Соня перебила їх: «І що ви з цього маєте?»

Близнята розповіли про ще одне особливе приємне відчуття, яке завжди переповнює їх, коли Даша сміється і стрибає.

«Фігня! А хто нам допоможе? Хто дасть мені шоколадку з обгорткою з єдинорогом, га?» — пирхнула Броня.

«Та досить!» — крикнула Душка, зістрибнувши з перекладини. — «Посоромтеся, сусідки!»

Лушка приєдналася: «Ви справді хочете втратити дім? Ви б змогли взяти одну-єдину іграшку, не взяти навіть піжаму, піти й більше не повертатися? Йти шість днів до країни, де вас ніхто не розуміє? Найбільше у світі ви б хотіли, щоби хтось вам допоміг, кукси! Ви б вкакалися через це все! Я страшенно сердита!»

Душка ще додала: «Ганьба! Підемо краще зваримо супу нашим друзям-українцям і заберемо їх на гральний майданчик. Дуля вам! Чао-какао!»

І обидві пішли сердиті додому.

Мінка варила суп, який пашів на всю оселю й одним оком дивилася новини в комп’ютері. Всі вони останнім часом були про Україну, але вона вже не була така сумна, відколи Душковці-Лушковці приймали українських гостей. Вона раділа, що їм тут сподобалося і що вони почуваються в безпеці. Мінка бажала миру. Цього прагнув увесь світ. Незабаром. Мінка вірила, що добро існує. Що воно завжди перемагає зло, і маленька Даша, що стрибала, було доказом того, що так має бути.

«Трррр!» зателенькав дзвінок у дверях!

«Відкрийте, будь ласка!» — гукнула Мінка, і близнятка підбігли до дверей, сварячись через дверну ручку. Зрештою вони стиснули її разом і ледь не впали. На порозі стояли Соня і Броня: «Привіт, Даша вдома? Ми їй щось принесли».

З-за дверей допитливо визирнула Даша й усміхнулася: «Привіт».

Лушка фиркнула: «Привіт».

«Ми знаємо. Я – Соня, вона – Броня, ми принесли тобі подарунок. Ласкаво просимо». 

Душка нахмурила лоба: «Що?»

Сестри-сусідки пояснили, що принесли подарунок і що вітають її. 

«І звідки ви знаєте, як треба говорити?» 

«Через той мобільний застосунок», – хизувалася Броня. Вони витягли з-за спини маленьку сумочку з єдинорогом, дитячу піжаму й простягли Даші.

«Ми вже ними не користуємося, це тобі».

Даша почала сміятися і підстрибувати так, як це могла тільки Даша.

«Дівчата, ходіть усі швиденько сюди!» — загукала Мінка, повертаючи на дівчат свій комп’ютер. На екрані з'явився чоловік у такому камуфляжному військовому одязі.

«Це український президент», – прошепотіла Мінка. 

«Я хотів би подякувати всім словакам за те, що вони роблять для нас. Дякуємо за допомогу, – сказав президент. – Те, що ви робите для нас, дуже важливо для історії нашої країни та її майбутнього. Ви допомагаєте врятувати багато життів, дітей. Ми це ніколи не забудемо і дуже цінуємо! Дякую всім, хто змушує всіх дітей у світі стрибати. Ви мега-супер!»

Усі п'ять маленьких голівок сиділи перед монітором і ніхто навіть не дихав.

«Мінко, це він нам дякує?» — обережно усміхнулася Душка. Мінка кивнула.

«І нам!» – вигукнула Броня. 

«Нам дійсно дякував президент? Справжнісінький президент?» – вискочила з-за столу Соня.

«Ми – команда рятувальників!» – раділи разом дівчата.

«Я вами дуже, дуже пишаюся!!!» – додала Мінка, при цьому її очі трохи засльозилися.

Даша, звісно, раділа разом з ними, хоча й не дуже розуміла, чому її нові словацькі друзі так радіють. Вона просто стрибала ще радісніше. Тепле почуття щастя охопило Соню й Броню. Вони теж зрозуміли, що це і є той мир.

Присвячується нашим Дар’ї, Тані, Яні, Саші та Лані.

Переклад: Ірина Пушкар
Дякуємо за допомогу Віталії Белла